У березні 1924 року Михайло Грушевський повертається до Києва з еміграції, щоб продовжити боротьбу за Україну «зброєю науки». На придбаній 1908-го садибі застає лише флігель, де мешкали брат і сестра.
Тут, на третьому поверсі, він і отримує прихисток у квартирі сестри. Спочатку зайняли дві кімнати, одна з яких була розділена на два кабінетики — батька і доньки. Свій Михайло Сергійович називав «цюпою» і нарікав, що нема де й книжок розкласти.
Фото флігеля на Паньківській, 1920-х роківВосени 1929 року сестра Ганна поступається ще однією кімнатою, де для старшого брата, академіка Всеукраїнської академії наук, облаштовують просторий робочий кабінет.
Фото інтер’єрів кабінету Михайла Грушевського з негативів 1930 рокуСаме 1929-го академія готувалася до ювілею. Історичні установи ВУАН під головуванням Михайла Грушевського задумали створити виставку про минуле і тогочасне Києва. І, зокрема, зафіксувати інтер’єри помешкань знаних діячів науки і культури. Заохочений до цієї акції фотограф Михайло Озеров у лютому 1930 року завітав і на Паньківську, 9. В об’єктив його камери потрапила панорама з найменшими деталями кабінету Грушевського. Але тоді майстер і гадки не мав, яку добру справу зробив для майбутніх музейників.
Негативи на склі, а також окремі відбитки Озерова збереглися донині. Виявлені в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського, вони дали можливість унікальної музейної реконструкції. За цими зображеннями інтер’єр кабінету відтворено меморіальними меблями, які «повернулися» від рідних та довголітніх мешканців Дому Грушевських.
Флігель на Паньківській, 9, придбаний 1908 року, на час повернення Михайла Грушевського з еміграції, залишився єдиним прихистком для родини. Тут, з березня 1924-го, Михайло, Марія та Катерина зайняли дві кімнати, де не було де й книжок розкласти. І лише через 5 років облаштують просторий кабінет вченого, де він мріяв ще довго «боротися за Україну зброєю науки».
Саме сюди у лютому 1930 року завітав фотограф «вищої марки» Михайло Озеров. Готуючись до ювілею Всеукраїнської академії наук, Історичні установи під головуванням Грушевського задумали створити виставку про минуле і тогочасне Києва. І, зокрема, зафіксувати інтер’єри помешкань знаних діячів науки і культури.
Так в об’єктив фотокамери Озерова потрапила панорама з найменшими деталями домашньої робітні академіка Грушевського. Але тоді майстер і гадки не мав, яку добру справу зробив для майбутніх музейників. Пройде понад 70 років і збережена в негативах на склі фотосесія стане джерелом унікальної музейної реконструкції.
Із усіх кабінетів Грушевського цей, на перший погляд, виглядав прагматично і без показного умеблювання. Одначе у його загальному вигляді яскраво проявилися уподобання власника, наповнивши його особливою аурою і настроєм.
Творився цей простір не без впливу відомого митця Василя Кричевського, який ще 1909 року оздобив у стилі українського модерну великий прибутковий дім Грушевських на Паньківській, 9, поруч із флігелем. Стиль Кричевського і смаки Грушевського поєдналися через 20 років потому і в скромній оздобі ось цього кабінету. Артистичними домінантами стали розкішний подільський килим, твори межигірських майстрів та старовинний годинник, нагадуючи про давні добрі часи.
Стиль Кричевського і смаки Грушевського поєдналися через 20 років потому і в скромній оздобі ось цього кабінету. Мистецькими домінантами стали розкішний подільський килим, твори межигірських майстрів та старовинний годинник, нагадуючи про добрі старі часи.
У цьому кабінеті Михайло Грушевський мріяв працювати довго і плідно, облаштувавши зручні стелажі та столи, де вже можна було досхочу розкласти книжок та стоси рукописів. І приймати гостей — приятелів, учнів, колег. Серед них, на жаль, були й ті, що постійно доносили в НКВС про «академіка з європейським ім’ям», який «політичних поглядів, як і правопису, не змінює».
Студентська мрія Грушевського про написання національного гранд-наративу посувалася «жваво». З цього робочого столу пішов у друк дев’ятий том «Історії України Руси». За ним вчений працював над десятим томом, що висвітлював добу Івана Виговського. Проте уже на початку березня 1931 року зі словами «Прощавайте! Вчіться бути без мене!», історик змушений залишити стіни свого кабінету, дім, Україну і відбути в «почесне вигнання» до Москви. Готовий до друку десятий том видала вже по смерті батька донька Катерина у 1936-му.
Кожного разу, сідаючи за робоче місце, вчений споглядав з вікна сумну панораму руїни великого фамільного дому-красеня, згадував розкішну мистецьку колекцію, книгозбірню з рідкісними стародруками, портрети гетьманів… І пекельний день, коли московська більшовицька орда наприкінці січня 1918-го знищила все це запальними снарядами. Обгорілі мури, які з 1909 року звали «Домом Грушевського», 1921-го підірвали.
Найбільшим скарбом вченого та окрасою кабінету була його книгозбірня — вже третя велика колекція. Перша, зібрана на львівській віллі як продовження ще гімназичних захоплень «гарячого» бібліофіла, розпорошена по бібліотеках і приватних зібраннях. Друга, що паралельно комплектувалася в Києві після спорудження фамільного дому, згоріла під час його обстрілу в січні 1918-го. Третю вчений почав збирати після повернення з еміграції. Вона нараховувала 4,5 тисячі томів, напхом напханих на стелажах, виготовлених із дошок старих вагонів. На одному з них тесля нашвидкоруч нашкрябав «Грушевський».
Після смерті Михайла Грушевського родина зберігала книгозбірню як пам’ять про його «велику працю». Однак після арешту доньки Катерини цю останню бібліотеку історика було вилучено слідчими НКВС. Згодом, за словами дружини Марії, повернуті книжки зберігалися «в гардеробній шафі», «просто на підлозі під обідовим столом», на горищі, в сараях, в чужих квартирах. Аж доки не «розійшлися», часом «на вагу», по різних установах та антикварах.
І сьогодні численні раритети з дарчими академікові Грушевському та власницьким чорнильним штампом «МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ» можемо зустріти в багатьох книгозбірнях Києва, а також побачити на полицях музею, куди вони «повертаються».
Комод у своєму робочому кабінеті Михайло Грушевський прикрасив світлиною коханої дружини Марії, в якій від перших днів знайомства шукав «друга вірного, помічника у громадських справах». І не помилився. Педагог, перекладачка Марія Грушевська стала вірним другом, натхненницею… і берегинею творчої спадщини свого чоловіка. Вона зберігала його кабінет «як заповідник, нічого не змінюючи в ньому за весь час» після його смерті.
Маємо нагоду послухати маленький спогад Ганни Шапран, доньки домашньої помічниці Грушевських на Паньківській, яка дівчинкою знала вченого і спостерігала за його звичками (запис 1998 р.):
… вставав він так о годин десять, в началє одинадцятої йшов на роботу, а після роботи приходив, обідав і лягав спати. Це я добре пам’ятаю, того що, ну, вони просили дітей, щоб ми не бігали по коридору. А вечеря суха була якась, так що-небудь там з хлібом, бутерброди які, все це, все брала тьотя Теклюня, ставила йому на стіл в кабінеті. І він з’їдав, спав, просипався і вставав тоді — годин дев’ять/десять. І він до пізньої ночі сидів! Годин… я не можу сказати… годин до трьох, мабуть. Ну вобщєм, він дуже пізно лягав спать, я цього навіть не знаю, коли він уже засипав.. Но, ранком вставав і знов — він працював увесь час.
Вже в 1929-1930 рр. розпочалися репресії проти його учнів і співробітників. Згортають видавничі проєкти, ліквідовують усі періодичні та серійні часописи Історичних установ.
1930 року у Грушевського відбирають «останню зброю — "Україну"» — науковий часопис, яким вчений тримав історичний фронт від 1914-го. 43 числа цього видання стали справжньою енциклопедією українознавства, об’єднавши старше і молодше покоління дослідників. Навіть тоді, коли влада широко відзначала «октябрьскую революцию», Михайло Грушевський збирав авторів і готував спецвипуски, присвячені Кулішеві, Шевченкові, Франкові, Антоновичу, Лазаревському та іншим українським достойникам.
Х том «Історії України-Руси» (обкладинка, титул, авантитул (з зазначенням: Відповідальний редактор ‒ К.М.Грушевська)
З цього робочого столу пішла у друк друга частина дев’ятого тому «Історії України-Руси». За ним вчений працював над десятим томом великої «Історії», що висвітлювала добу Івана Виговського. Завершивши його першу частину в липні 1930-го, мріяв і про подальші студії, коли не буде «перемін на гірше».
Однак уже на початку березня 1931 року зі словами «Прощавайте! Вчіться бути без мене!», зверненими до своїх учнів, Грушевський змушений залишити стіни свого кабінету, дім, Україну і відбути офіційно у відрядження, а по суті «почесне вигнання» до Москви. Готовий до друку десятий том так і не встиг видати за життя. Це зробила донька Катерина у 1936 році. Поза волею редакторки книжку випустили зі зросійщеною назвою: «Історія України-Русі».
Повідомивши родичів про вихід тому у світ, Марія Грушевська з гордістю і смутком поставила його на полицю поруч із попередніми. І мимохідь, напевно, згадала про лаконічну посвяту на першому: «Моїй Дружині»…
Кожного разу, сідаючи за робоче місце, вчений споглядав з вікна сумну панораму злиденних бараків із пацюками. І зринали спомини. Згадував шестиповерховий дім-красень на їхньому місці, розкішну мистецьку колекцію, книгозбірню з рідкісними стародруками, портрети гетьманів… І пекельний день, коли московська більшовицька орда наприкінці січня 1918-го знищила все це запальними снарядами. Обгорілі мури, які з 1909 року звали Домом Грушевського, 1921-го підірвали.
Вигляд будинку із двору. Фасад дому. Обгорілі мури 1918-го. Реконструкція.Щодня академік Грушевський комфортно вмощувався за робочим столом в улюблене крісло з гнутої деревини всесвітнього бренду «Брати Тонет». Фірма мала свої представництва в усіх куточках планети, зокрема в Києві та Одесі. Тож родина Грушевських без зайвих клопотів могла обирати собі вподобані моделі з величезного асортименту фабрики.
Меблі Тонет поєднували візуальну елегантність із міцністю, забезпечували комфорт і мобільність. Вони легко вживались повсюдно: у кав’ярнях і ресторанах, концертних і вокзальних залах, готелях і лікарнях, у конторах, вітальнях і на терасах. Ставши справжнім символом ХІХ століття, вони продовжили своє життя і в наступному, двадцятому.
У своєму новому домашньому кабінеті Михайло Грушевський часто пригадував студентські часи, коли з’явилася «задушевна гадка» написати «суцільну історію України». Згадував 1898-й рік, коли вийшов перший том національного гранд-наративу під назвою «Історія України Руси», а задум перетворився на «справу життя». Тішився, що з поверненням в Україну робота «пішла жваво». І поспішав…
«Энциклопедический словарь Гранат». 7-ме видання. Видавниче товариство «Братья А. и И. Гранат и К°». Том 1‒33. 1910-1916
Кожне «повернення» має свою історію. Одна з них — особлива, адже в один день своє місце на центральному стелажі зайняли 33 томи універсального енциклопедичного словника, виданого товариством братів Гранат у 1910-х роках.
Як тільки вістка про відкриття Дому Грушевських покотилася по столиці, в листопаді 2006 року до музею завітав колишній танцівник ансамблів Верьовки та Вірського, художник і поет Олесь Доріченко з величезною валізою із книжками.
Передаючи їх музейникам, розповів, як малим хлопцем після Другої світової війни оселився з батьками по сусідству із вцілілим флігелем родини Грушевських. З часом познайомився з пані Марією, яка на Великдень пригощала його з друзями паскою. Невдовзі вони дізналися, що на подвір’ї в сараї зберігаються книжки з бібліотеки Михайла Грушевського. Зробивши підкоп, Олесь із братом дістали чималенько видань і перенесли додому. Через кілька днів до них навідались якісь чоловіки у цивільному і все забрали. Однак вони не помітили енциклопедичних томів, турботливо підмощених мамою під постіль синів на холодній підлозі…
Центральний стелаж історик декорував виробами відомої Києво-Межигірської фаянсової фабрики, заснованої 1798 року. Білу полив’яну вазу-кратер і обабіч два ритони з фігурками грифонів у стилі ампір маємо змогу бачити лише на світлині 1930 року; подальша доля цих речей невідома. У відновленому інтер’єрі кабінету репрезентовано іншу межигірську меморію.
Михайло Грушевський вважається одним із перших поціновувачів межигірського фаянсу, мода на колекціонування якого стрімко ширилася серед української інтелігенції на початку ХХ ст. Він залюбки обходив київських антикварів у пошуках так званої «межигірки» для оздоби фамільного прибуткового будинку на Паньківській. Окрасою його помешкання, за словами мистецтвознавця Федора Ернста, були тарілки з краєвидами Києва та Межигір’я.
Збираючи колекцію, історик зазвичай взорувався на смаки та експертну оцінку Василя Кричевського — одного з найліпших знавців українського декоративно-ужиткового мистецтва.
Обидва зібрання — і Грушевського, і Кричевського, — що містили зокрема чимало цінних зразків межигірського фаянсу, були втрачені у відомій трагедії 1918 р. Натомість у родинному флігелі на початку 1920-х років все ще зберігалися понад тридцять предметів межигірки, що належали сестрі Михайла Грушевського Ганні та братові Олександру.
Окремі предмети родини потрапили до музейних зібрань Києва. До Музею Михайла Грушевського на Паньківській повернулися супниця в техніці трафаретного друку на білому тлі, датована 24 листопада 1837 року, надзвичайно рідкісні підставки під столові прибори, виготовлені у березні 1851-го і два кашпо середини ХІХ ст.
Супниця (з колекції ІММГ) Підставки під столові прибори (з колекції ІММГ)Образ Михайла Грушевського ще кілька років після його смерті був присутній у кабінеті на Паньківській. У 1936 р. завершилися роботи над постаментом на могилі академіка за проєктом Василя Кричевського. Молодий скульптор Іван Макогон творчо підійшов до задуму архітектора. Він бував у Грушевських, вдивляючись у риси обличчя рідних, насамперед доньки Катерини, яка була дуже схожою на татуся. І врешті пробний гіпсовий варіант портрета для надгробка подарував родині.
Марія Сильвестрівна називала його медальйоном і зберігала саме в кабінеті, доповнюючи цією пам’яткою експозицію «заповідника». Після її смерті твір певний час перебував під опікою учня історика, довголітнього мешканця Паньківської Василя Денисенка. Згодом він знову опинився в руках творця — Івана Макогона. Десятиліттями вважалося, що автор власноруч розбив той скульптурний портрет у роки сталінських репресій. Направду ж виявилося, що горельєф майже неушкоджений зберігався в його майстерні. Нарешті, 2015 р. медальйон повернувся на Паньківську. Так мрія Марії Грушевської, бодай частково, здійснилася.
Продовжити її задуми випало через багато років науковцям музею.
Нашу увагу привертає один з перших предметів меморіальної збірки музею — напільний годинник, який зайняв «своє» місце в інтер’єрі кабінету завдяки згаданим негативам. Однак «свого місця» і часу, коли ж він там з’явився, цьому раритету було замало. Відтоді він почав наполегливо підштовхувати науковців до з’ясування його історії і, насамперед, відповіді на запитання: а хто ж такий Хома Шот з Новгород-Сіверська, який вигравірував на циферблаті добротного європейського механізму власне ім’я і місто? Компліменти відвідувачів «Костел стоїть!» додавали йому с амовпевненості.
Не можна сказати, що музейники зовсім не зауважували цей напис, як і взагалі химерність усієї конструкції: витончені шестерінки заводського походження запускаються в хід двома циліндричними свинцевими гирями кустарного виробництва, кожна з яких важить не менше пуда. Ці силачі з’єднані з механізмом мотузками з волячих жил, а вся хитромудра конструкція вбрана в дерев’яний корпус у псевдоготичному стилі.
У пошуках майстра вдалось з’ясувати, що в Новгороді-Сіверському ніколи не було і немає заводу з виробництва годинників, однак вже на 1837 рік там працювало аж двоє «часовых мастеров».
Фото редакції «Киевской старины» з Михайлом Чалим у центріОдним із них був Хома Шот, колоритна постать якого постає зі спогадів випускника Новгород-Сіверської гімназії Михайла Чалого. Бо саме в Хоми, колишнього кріпака чернігівського дідича Михайла Судієнка, той винаймав помешкання. Відпущений на волю ще в 1830-х, освічений, з власною думкою і фантазією, годинникар Шот полюбляв перекинути чарку, коли траплялося бувати в панських маєтностях, щоб полагодити «допотопні прадідівські годинники».
Імовірно, під час однієї з таких поїздок новгород-сіверський майстер роздобув добротний, але розкомплектований механізм. Його творча натура спонукала до дій: додавши простецькі гирі, маятник, мотузки, індивідуальний корпус, він дав нове життя знахідці і повноправно вказав власне ім’я на витворі. Так вигадками й вправними руками Хоми Шота на світ з’явився унікальний, бо один-єдиний такий!, годинник, який через багато років прикрасить кабінет Михайла Грушевського.